Феномен “загубленого покоління” породжується переважно несправедливими війнами за “незрозумілу” справу, що не приймаються суспільством, та ще більшою мірою програними війнами, коли почуття національного приниження викликає до життя комплекс провини чи синдром реваншу. Однак прояв цього феномена має місце і після переможних та справедливих війн.
Особливо важливим, скоріше навіть вирішальним, є ставлення самого суспільства до ветеранів після їхнього повернення із зони воєнних дій. Це стосується як наявності чи відсутності спеціальних програм державної підтримки та адаптації ветеранів до мирного життя, систем соціального забезпечення тощо, так і ставлення до них у суспільстві на рівні “психології обивателів”, у якому сприйняття військових може коливатися від “героїв” до “злочинців” і “лиходіїв”.
Героїчний образ у масовій свідомості утримується недовго, і для того, щоб його зберегти, необхідна ціла система цілеспрямованих заходів із підтримання “історичної пам’яті”. “Незручність” військових ветеранів для мирного соціального оточення проявляється дуже швидко, і може вилитися по відношенню до них у нетерпимість, яка проявляється, зокрема, і в соціальних формах (утиски в різних сферах життя: прийом на роботу, надання пільг, які передбачаються законом, і т.д.). Якщо суспільство усвідомлює несправедливий характер війни і, тим більше, поразки в ній, провину за це воно, як правило, перекладає на ветеранів, і ступінь негативного ставлення до них зростає.
Порівняймо, приміром, дві казенні фрази, якими бюрократичні структури після Великої Вітчизняної та Афганської воєн відмахувалися від потреб ветеранів. У першому випадку говорилося: “Ну і що, що ти воював? Усі воювали!”, а в другому: “Я тебе туди не посилав!”. При цьому перше формулювання являє собою спробу самому “примазатися” до участі у всенародній і переможній війні та водночас принизити роль у ній співрозмовника, а друге ясно висловлює бажання “відхреститися” від війни непопулярної, виставивши водночас її учасника винуватою стороною.
Екстремальні умови війни накладають відбиток на свідомість і, відповідно, поведінку людей, які брали безпосередню участь у бойових діях в Україні, і відбиваються на всьому їхньому подальшому житті. І серед цих людей завжди неминуче знайдуться ті, кого можна віднести до “втраченого покоління” і хто сам відчуває свою приналежність до нього.
У нашому РЦ “Трансформація” ми допомагаємо учасникам військових дій подолати алкогольну або наркотичну залежність, яка з’явилася засобом забуття від невгамовного болю, соціального відчуження і цілої гами почуттів, з якими намагаються боротися колишні фронтовики.
Ми знаємо, що ви, з одного боку, відчуваєте непереборну потребу знову “зануритися” в минуле, у воєнну обстановку; з іншого, відчуваєте найглибше почуття провини того, хто залишився живим, перед загиблими товаришами; і, з третього, – необхідність “виговоритися”, виплеснувши свій невгамовний біль ззовні і водночас донести свою особисту правду про війну до інших. РЦ “Трансформація” – це те місце, де Вас зрозуміють і Вас почують.
ПТСР або посттравматичний стресовий розлад – це нормальна реакція психіки на ненормальні обставини, як біль – нормальна реакція на тілесну травму. Це з часом минає. Це наслідок отруєння організму гормонами стресу, а також перенапруження всієї нервової системи та механізмів психологічних захистів. Це означає, що допомога людям, які страждають від посттравматичного розладу, полягає насамперед у знятті стресу (наскільки це можливо), створенні умов для відновлення контакту з тілом і ослаблення захистів.
Людині, яка переживає ПТСР, часто здається, що з нею щось не так, що вона ненормальна. Це змушує приховувати свій стан, соромитися його, заважає просити допомоги, а часто призводить до тяжких розладів психіки, таких як алкоголізм і наркоманія.